KievTime

kievtime

Російська пропаганда: теорія останнього ворога

Російська зовнішня пропаганда — це спроба завоювати адептів, прибічників і шанувальників. Це спроба зруйнувати ворожі фортеці.

Російський журналіст-емігрант Аркадій Бабченко пише: «Особисто мене цікавить тільки докорінна зміна ситуації в країні (Росії. — Kievtime), повний перегляд взаємин царів і пейзан, люстрація, покарання винних, суди, новий нюрнберзький процес, денацифікація, десталінізація, деокупація Криму та України, переосмислення минулого та вектора майбутнього, розворот до Європи, покаяння, репарації та усвідомлення нацією простого до банальності слогану — “ніколи більше”».

На жаль, усе перераховане — лише наслідки одного пропагандистського міфу, який відтворює і відтворює російська пропаганда. І без розвінчання цього міфу нічого з перерахованого у Росії неможливо. А розвінчання міфів дуже нелегкий і нешвидкий процес.

російська пропаганда. ПРОПАГАНДОНИПро що йде мова? Росіяни впевнені: їхня країна багата на природні ресурси. Можливо, вони навіть не помиляються, коли кажуть: Росія найбагатша у світі природними ресурсами країна. І водночас якість життя у Росії драматично відповідає якості життя багатих і розвинених країн. Російське багатство – віртуальне, і реальним воно ніколи не ставало. І так завжди було. Російська громадська думка як мінімум два століття зайнята пошуком відповіді питання: чому, чому так? Це основне питання російського буття. Російська пропаганда вже два століття тільки й робить, що дає росіянам прості, навіть примітивні відповіді.

У той самий час російська пропаганда вселяла і вселяє росіянам різні варіації на тему «третього Риму», «святої Русі», «світового полюса добра», «великої російської духовності». Всі ці тези зводяться до одного: вже багато поколінь росіян впевнені, що в самому суспільно-державному устрої Росії немає і не може бути жодних вад, що його, цей пристрій просто нікуди далі вдосконалювати — хіба що відновити втрачене. Так, дороги, так, чиновники, так, повсякденні “окремі недоліки” на кожному кроці – але засумніватися в самій системі, в її основах все це не дає росіянам підстав. Не змушує засумніватися у своїй святості.

Російська пропаганда: у всьому винні вороги

І в такій системі координат на всі прокляті питання російська пропаганда нагадує одну-єдину відповідь: винні вороги. Так, цей факт, споконвічний російський пошук ворогів під кожним кущем, загальновідомий. Але річ у тому, що вже багато навіть не десятиліть — століть — росіяни живуть у переконаності: «От переможемо останнього ворога — і заживемо, нарешті, щасливо». Або, як варіант: «Кого б ще перемогти, щоб зажити нарешті щасливо?». Вся проблема Росії і вся трагедія суміжних із нею країн саме в цьому й полягає: росіяни шукають, а російська пропаганда змушує їх шукати, відповідь на основне питання російського буття там, де його за визначенням немає. Там, де він, можливо, був у XVIII-XIX століттях, в епоху ресурсної, екстенсивної, феодальної економіки, але не в технологічну і, тим більше, інформаційну епоху.

Саме з цього основного міфу випливають решта, що розповсюджуються російською пропагандою і часто бездумно підхоплюються у нас.

Росія перемагає і перемагає ворогів, але в їх місце приходять нові й нові. Здавалося б, ось вона була – Перемога у травні 1945 року. Але — тут у «демократичніші» ельцинські роки російські ЗМІ підхопили (а може, ним його підкинули зверху?) теза: мовляв, переможені (німці) живуть краще за переможців (росіян, пострадянських), і це, мовляв, неприродно, не так , як повинно бути. Наші ЗМІ цю тезу теж тиражували на всю спритність. А він вселяв і вселяв: війна — це засіб підвищення рівня життя. Війна це спосіб стати багатими. Після перемоги переможці на віки віків повинні жити краще, ніж переможені. “Эй, дубинушка, ухнем” – і гарантоване щастя навіки.

Бескінечна війна

пропагандоныІ ось чому та війна для росіян так і не може закінчитися, ось чому російська пропаганда вселяє, ніби вона все ще триває: Перемога була, але завдання загального щастя в одній окремо взятій Росії вона не вирішила, а значить. Перемога виявилася не остаточною, вона – Проміжний етап.

Більш вільні, щасливіші, багатші — всі ці країни оголошуються ворогами. А тепер порівняємо цей факт з тим, як російська пропаганда подає спортивні змагання та й взагалі будь-які міжнародні змагання. Як продовження війни, лише іншими засобами. Як битви з ворогами. А скільки у репортажах російського ТБ принизливих, а то й прямо образливих характеристик для суперників російських спортсменів! Будь-яка конкуренція – ворожий, недружній акт; якщо в конкуренції перемагає не Росія, це ганьба і приниження. Росіян привчають до того, що дружньої конкуренції, конкуренції не ворожнечі не буває: будь-який конкурент, будь-який суперник — ворог.

Вільніші, щасливіші, багатші — всі ці країни оголошуються ворогами. А тепер порівняємо цей факт з тим, як російська пропаганда представляє спортивні змагання та взагалі будь-які міжнародні змагання. Як продовження війни, лише іншими засобами. Як битви з ворогами. А скільки у репортажах російського ТБ принизливих, а то й прямо образливих характеристик для суперників російських спортсменів! Будь-яка конкуренція – ворожий, недружній акт; якщо конкуренції перемагає не Росія, це ганьба і приниження. Росіян привчають до того що дружньої конкуренції, конкуренції не ворожнечі немає: будь-який конкурент, будь-який суперник – ворог.

«Я начальник  — ти дурень»

Але, власне, чому вселяє? Це — модель російського суспільства, де споконвіку домінують жорстко вертикальні, субординаційні зв’язки. Де, грубо кажучи, з будь-яких двох навмання росіян один виявиться «я начальник», а інший — «ти дурень». Якщо не за посадою, то за статусом, тому, що в Росії називається громадським становищем, а насправді дуже нагадує станову приналежність.

І ось таким самим суто вертикальним, субординаційним російська пропаганда малює і зовнішній світ. Де є країни-начальники та країни-підлеглі. І може бути, що російська пропаганда не просто малює таку картину світу — вона сама в неї свято вірить. Ось звідки параноїдальна ідея про «проплаченість» і «диверсійну природу» майданів — просто в конспірологічному світі, що малюється російською пропагандою, не існує дій з власної волі, можуть бути лише за наказом начальника. Зліпок із традиційного російського суспільства — ось яким росіян змушують бачити світ. І, що ще гірше, саме таку модель світу Росія намагається втілити в реальність.

Можливість похитнути цей великий міф російської пропаганди існувала протягом декількох років після краху СРСР, але… Російські ЗМІ — чи самі, чи за «підказкою» зверху — раптом стали стверджувати, що крах СРСР нібито став результатом поразки Росії у холодній війні . І стверджують це досі навіть ті, що вважаються демократичними. І українські ЗМІ слідом за ними часто теж затверджують. Насправді СРСР впав із цілком внутрішніх причин — і не в останню чергу саме тому, що на сьогоднішні виклики намагався шукати вчорашні відповіді. Але росіян переконували: винні вороги! Поразка у холодній війні! І все. Шанс, єдиний примарний шанс було втрачено. До речі, гібридна війна — це і є варіація на тему холодної, тільки з гарячими додаваннями. З погляду Росії – війна-реванш.

Росія як «начальників світу»

Росія була одним із двох «начальників світу» (принаймні, росіяни так вважають — навіть при тому, що радянська сфера впливу насправді навіть у роки свого «розквіту» була непорівнянна з рештою світу хоча б за розмірами, а за економічною потужністю – І поготів). Світоглядна трагедія, яку переживають росіяни, таки полягає в тому, що після краху СРСР Росія була розжалована з начальників у підлеглі. З царів — чи не прості селяни. І російська пропаганда підтримує у росіян це почуття втраченого статусу. І принагідно вселяє: Путін цей статус вже повернув, а якість життя, економічна міць та інше — все це нібито похідні, які не забаряться. Міфологізація СРСР як нібито країни з «другим найвищим у світі рівнем життя» (що насправді не те що неправда — а навіть близько не відповідає тому, що реально було) — з тієї ж серії. Подібна міфологізація покликана переконати росіян у прямій, лінійній залежності між «величчю» і добробутом, де «велич» — причина, а добробут — наслідок, і ніяк не навпаки. Скачок світових цін на нафту і газ у роки правління Путіна і дійсне деяке зростання добробуту росіян, що послідувало за ним, тільки затвердили багатьох громадян Росії в думці, що так воно і є.

Американська і японська ХХ століття, нинішня китайська зовнішня пропаганда — це навіть не пропаганда, а реклама, створена і діюча за всіма законами маркетингу. Реклама, що створює привабливі образи цих країн за допомогою популяризації реальних досягнень, красивих і привабливих (і/або високоякісних) товарів широкого вжитку, видатних і часто футуристичних архітектурних споруд, у випадку зі США ще того самого рок-н-ролу і поп-музики. Російська зовнішня пропаганда, за великим рахунком, нічого не рекламує. Через відсутність. Російська зовнішня пропаганда деструктивна, вона сіє у громадян і сусідніх з Росією, і не надто сусідніх з нею країн невіра у власні цінності, скепсис і заперечення основ. Вона прагне не підкупити, не привабити, не зачарувати, але підкорити. За тією самою вертикальною субординаційною моделлю. Російська зовнішня пропаганда — це спроба завоювати адептів, прибічників і шанувальників. Це спроба зруйнувати ворожі фортеці.

На превеликий жаль, і досі деякі похідні від великого російського міфу тиражують українські ЗМІ — і зовсім не проросійські. Не далі як навесні на Першому каналі Українського радіо довелося чути чергову програму на тему купівлі-продажу землі. І один із експертів сказав буквально таке: мовляв, європейці — пунктуальні, врівноважені, беземоційні, вони звикли беззаперечно підкорятися і сумлінно виконувати будь-який наказ та будь-яке розпорядження, вони чи не ходять у строю. Ось тому, мовляв, у них і виходять якісні машини та інші високотехнологічні чудеса. А українці, мовляв, на європейців зовсім не схожі — вони є емоційними, волелюбними та індивідуалістичними. Тому, мовляв, Україна ніколи не зможе конкурувати з Європою у технологічних виробництвах, її місія у цьому світі – забезпечувати Європу продукцією сільського господарства.

Три популярні міфи російської пропаганди

У цьому короткому пасажі було аж три популярні міфи російської пропаганди. По-перше, що Україна не Європа, причому не Європа на цивілізаційному рівні. По-друге, що українці — «сільщина» і більше не здатні. По-третє, і по-головних… Ось ви колись чули про французьку беземоційність? Про іспанську таку вже велику пунктуальність? Про поляків, які ходять строєм?

А робиться все просто, методом підміни понять: поняття «європейці» підмінюється поняттям «німці», а поняття «німці» — стереотипом про Пруссію ХІХ століття.

Навіщо? А дуже просто: аби обґрунтувати генетичну ворожість Європи, нібито мілітаризований характер європейської цивілізації. Щоб пояснити, чому в Росії так і не настало загальне щастя і благоденство: мовляв, європейці — практично роботи, ті самі «гвинтики», позбавлені всього людського, а ось росіяни — духовні та волелюбні. А щоб перетворити росіян на європейців і привчити до високих сучасних технологій, потрібно лише закрутити гайки. А якщо не допоможе — ще закрутити, щоб усі ходили строєм і мовчали, тоді нібито й настане в Росії повна Європа. Ось звідси і Сталін – ефективний менеджер. Ось звідси і «Путін – це і є Росія»: як же, Путін європеїзує Росію! Ось звідси й розхожа теза: «Замість того, щоб на Майдані скакати, росіяни, як справжні європейці, сумлінно ходять на роботу, хоч би якою була влада і що б вона не робила». Іншими словами, добрий пан чи злий — а «справжні європейці» справно ходять на панщину.

Не поклавши кінця міфу про те, що для благоденства Росії потрібно лише перемагати і перемагати ворогів, нічого, про що мріє Бабченко, росіянам (і їхнім найближчим сусідам, зокрема й Україні, у відносинах з Росією) не досягти. Відкритим залишається одне-єдине питання: якого порядку шок має у росіян статися, щоб цей великий пропагандистський міф справді пішов у минуле?